УДК 378.124:78:377/378                                                                           Сегеда Н.А.


доктор педагогічних наук, професор,
 завідувач кафедри теорії і методики

музичної освіти та хореографії

Мелітопольського державного

педагогічного університету

імені Богдана Хмельницького


ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕОЛОГЕМИ МИСТЕЦЬКОЇ ОСВІТИ Х-ХVІІ СТ.


Основні закони музичного буття започатковано в онтогенезі музики. Вони втілюють емоційно-чуттєве сприйняття світобудови у специфічній інформаційно-семіотичній системі, створення якої історично виокремилося в особливу культурну практику, що еволюціонує як предмет і результат такої галузі людської діяльності, як мистецтво.
У нашому розумінні педагогічні ідеологеми – це такі культурні максими, що представляють сукупність відібраних культурою світоглядних настанов, опанування яких уможливлює створення аксіопростору суб’єктного значення мистецької освіти для культурного зростання індивіда. Таке розуміння культурних максим дозволяє розглянути їх історіогенезу із врахуванням специфічних ракурсів існування музичного мистецтва в історично складеному соціально-культурному досвіді, особистісних поглядах та інших усталених контекстах, що узагальнені у музично-педагогічній традиції.
У найдавніші часи мистецтво мало набагато ширше розуміння, ніж зараз, адже ним позначали професійні знання сукупності правил, за якими можна витончено створювати культурні факти. Звернення до історичного коріння художніх традицій дає можливість відстежити процеси розвитку музики як специфічної форми виявлення людської природи від зародження цивілізацій й до нині. У сучасному розумінні музичне мистецтво є достатньо розробленим структурованим феноменом, знаково-відображувальною образно-символічною системою, в якій композиторська та інтерпретаторська діяльності виступають основними різновидами художньої соціально-культурної практики, яка зберігається і передається освітніми шляхами.
Систематизації і структуралізації музики як різновиду мистецтва, особливої сфери і предмету професійної діяльності передувало тривале історичне осмислення художніх феноменів, явищ, необхідних практик, у якому у різні часи пропонувалися людині своєрідні форми та шляхи для розвитку себе і естетичного впливу на оточення.
Ретроспективно-аналітичний підхід використано й у фундаментальних працях В. Шульгіної, Т. Мариупольської, А. Клюєва  та ін. Історична періодизація вивчення музики як художнього явища є достатньо поширеною. Зокрема, сучасні філософи виокремлюють кілька етапів саморозвитку музичного мистецтва: у первісному світі людина почала експериментувати із наслідуванням різних звуків живої і неживої природи, що викликало немузичні “штучні” звукові явища; в епоху Давніх держав (Індія, Китай, Єгипет, Греція) музика існувала у вигляді хорових пісень без особистісного змісту та ключовою фігурою цього процесу був слухач; у Середньовіччі особлива увага була прикута до композиторської діяльності; секуляризація музичної діяльності в епоху Відродження зумовила розповсюдження професійного музичного мистецтва, з’явилась традиція визнання музичних геніїв, а отже й виокремлення в музиці особистості. У ХУІІ-ХУІІІ століттях започатковано композиторську та виконавську музичні професії.
Широкого вивчення у педагогіці музичного мистецтва дістало узагальнення історичного досвіду розвитку музично-естетичного виховання як суспільного процесу, що має свою національну історію, джерела якої закладені у етнотрадиціях. Прикладом такого підходу є періодизація культурних максим мистецької освіти О. Михайличенка. Цікава історична періодизації професійної освіти в галузі диригентсько-хорового мистецтва розроблена Т. Смирновою.
Важливо врахувати, що музично-педагогічна традиція у загальному розумінні є багатоплановою, адже її зміст вбирає усі види діяльності, предметом якої є відношення людини і музики. У певних історичних періодах сформувалися відповідні уявлення, судження щодо специфіки відношень людини і музичного мистецтва, як предмету її діяльності, досвід опанування якого передавався різними соціально-культурними системами і засобами. Зокрема, прадавня російська музична культура була, у головних своїх напрямках, виключно інтонаційно-пісенною і розспівною, що й визначало усю систему музики. Найбільш великою історичною подією, яка зумовила усі подальші процеси державотворення у давніх слов’ян, було Хрещення Русі (988 рік) князем Володимиром. Це був визначальний історичний крок у становленні східнослов’янської цивілізації, що зумовив революційні зміни у етнічному, політичному, соціально-економічному і культурному розвитку. Історики повідомляють про те, що князь Володимир обмінювався посольствами з римським папою. У складі посольських місій з Греції до Русі прибували доместики (не звичайні співаки, а ті, чий виключний обов’язок полягав у керуванні хором), діяльність яких у давньоруських церквах зумовила розвиток професійної співацької культури. Професіоналізація церковно-співацької справи була тісно пов’язана із становленням перших шкіл при київських князях та започаткуванням музичної освіти церковних півчих. Дослідники історичних аспектів музичної освіти наводять різні факти, що доповнюють наше уявлення про ідеї, які на той час формували цілі викладання музичного мистецтва.
Потреба суспільства у заснуванні спеціальної музичної освіти для забезпечення виконання професійних функцій церковних співаків пов’язана із Собором 1274 року, який прийняв рішення доручити виконання церковних піснеспівів спеціально навченим людям. Аналіз історичних джерел доводить, культурні максими музичної освіти  наприкінці ХVІ ст. сформовані у багаторівневій диригентсько-хоровій підготовці і нормативно зафіксовані виокремленням професійних обов’язків вчителя хору. Зокрема, історія залишила інструкцію Львівського братства 1586 р., у якій вчитель Ф. Рузкевич мав виконувати обов’язки керівника хору, до яких входили й виховні функції: відбір нагляду за порядком у школі та церкві, відбір півчих і опіка про їх матеріальне забезпечення. У музичному мистецтві регентська діяльність була найвищим рівнем музичного виконавства, реалізація якого зумовлена здатністю регента до педагогічного впливу на свій “інструмент”, яким є колектив півчих. Тому, навчання регента, від хорового співака, соліста до вчителя співу, регента, на нашу думку, стало джерелом ідеї неперервної багаторівневої цілісної музично-педагогічної підготовки в Україні.
У першій половині ХVІІ ст. на слов’янських теренах існували різні вокальні школи, що засвідчує згадка про конфліктні ситуації щодо питань вокально-хорової специфіки відправ серед регентів, зафіксована іноком Євфросіним у “Сказаниях о различных ересях” (1651р.). Про вияв методичного рівня професійного розвитку музикантів можна говорити у зв’язку із першими спробами теоретизування музики, як предмету викладання, що зафіксовані у перших посібниках для навчання “мусики”, датованих початком ХVІІ ст. (“Чтоестьмусикия?”, “Наука всеямусикії, а ще хощеши, чоловіче, розуміти київське знамя і пініє чинно сочиненное”). Започаткування методичної літератури зі співу, авторських методик його викладання вказує на розширення напрямів професійного розвитку музикантів.
Інструментальна підготовка в Україні тієї доби здебільшого полягала у навчанні шляхом наслідування в умовах родинного музикування, але це не було організованим освітнім процесом у сучасному розумінні освіти. Така специфіка родинної і етнічної музичної педагогіки свідчить, що навчання гри на музичних інструментах майже до VІІ ст. не мало ознак професійної освіти.
Становлення вітчизняної музичної освіти у Х-ХVІІ століттях зумовлювалося соціальним попитом педагогічної підготовки музиканта, який вирішувався на рівні безпосередньої практичної діяльності та багаторівневої вокально-хорової і регентської освіти, що задовольняло суспільну потребу ритуальних християнських традицій у музично-педагогічному професіоналізмі. Оскільки підготовка викладача музичного мистецтва реалізовувалася шляхом навчання за кордоном, створення вокально-хорових шкіл при культових закладах, корпоративного взаємонавчання дорослих у процесі професійної діяльності, родинної педагогіки, етнопедагогіки, приватного вчителювання – виникали й різні напрями професійного розвитку. У розгляді цього історичного періоду ми маємо зважити на такі соціально-історичні факти, як міжусобні війни, становлення цілісності Русі, загострення соціально-політичних суперечностей, розширення території держави, економічний розвиток, перебудова внутрішнього державного устрою, розширення міжнародних зв’язків, розвиток різноманітних культурних практик, які викликали зміни стилістичних формацій культового мистецтва ХVІІ ст., вплив бароко, поступову заміну знаменної монодії багатоголоссям, що заклало нові передумови розвитку музичного мистецтва Русі, а отже й нові культурні максими освіти музикантів.
Отже, педагогічні ідеологеми мистецької освіти середньовіччя зумовлені соціокультурними цінностямимузичної професії, досягнення яких дозволяло отримати посаду, а отже й спонукало людину вирішувати проблему відтворення норм музичної професії, що орієнтували у необхідних знаннях, уміннях, навичках, здібностях. Провідною метою розвитку людини у Середньовіччі було наближення до релігійних ідеалів, тому усі культурні засоби використовувалися для теологічного впливу, особливо на внутрішній, чуттєвий світ людини, найкращим засобом якого слугувала культова музика. Узагальнюючою ідеєю цього історичного періоду є ускладнення вимог до професійного рівня музиканта, виокремлення практичної потреби передавання соціокультурного досвіду викладання музики та забезпечення її у формі функціонування несистематизованих різнорівневих освітніх закладів, у яких музичне мистецтво викладалося з метою професійної підготовки музикантів-виконавців для забезпечення культових традицій.

 

Обсудить на форуме

Авторизація